Суспільне телебачення: реальність
Коли в 2001 році я робив пілот телепрограми «Служба розшуку дітей» на Магнолії, я і гадки не мав, що напишу цей пост, однак…
В лютому, з перших днів, ми, колектив «Служби розшуку дітей», розуміли, що маємо хоч камені з неба, зберегти систему пошуку, яку розробляли понад двадцять років.
Після того, як я в 2014 році, заради порятунку дітей я наступав на горло собі і спілкувався навіть з бєзлером і захарченком, то тут навіть сумнівів не було.
Ми зуміли все зберегти і не припинили діяльність ні на мить. Бо розуміли наскільки це важко. Розуміли, що понад дві тисячі зниклих дітей для суспільства це жах, і ми не маємо права зникнути чи втекти і кинути сім’ї наодинці з бідою.
І ми працювали. Як волонтери, а дехто як волонтер працює і досі. Бо діти це важливо. Бо діти це власне те, заради чого вся ця війна.
Коли бізнес почав повертатися і відновлюватися в умовах війни ми отримали широченну підтримку від ЗМІ і гравців на ринку зовнішньої реклами. Вони почали безкоштовно розміщувати інформацію про зниклих дітей в ефірі і на інформаційних бордах.
А тепер про те, що мене особисто вдарило під дих. Знаєте хто відмовився надати 5 хвилин ефіру тричі на тиждень під розшук дітей? Наших, українських дітей? Суспільне телебачення. Телебачення яке, згідно декларацій живе і на кошти суспільства, і для суспільства, відмовило, бо розшук дітей не в їхній концепції. П’ятнадцять хвилин на тиждень. П’ятнадцять йобаних хвилин на йобаний тиждень. Не в блядь концепції. Після цього я вірю в одне: «суспільне» і суспільство не однокорірні слова.
Ми розшук дітей не кинемо. Ми розуміли важливість цього і 21 рік тому, розуміємо це і зараз. Однак присмак гидоти лишився. Особисто я більше з цим ЗМІ жодного контакту. Це не в моїй концепціі.
Ruslan Gorovyi
Отправить новый комментарий