Резники всех стран, объединяйтесь!

Суспільство боїться. Я бачу це по коментах під постами і часто по їх відсутності. Я бачу це по характеру розмов. Бачу по тому як збайдужіли читачі до прогнозів на війну. Точніше по тому як популярні стали знову прогнози штибу: "Все буде жахливо! Нас зливають! Зра-а-ада!" Характерно, ті самі люди до місця і не до місця пишуть "Віримо в ЗСУ".

Панове, визначиться. Ви вірите в ЗСУ, чи не вірите в позитивний сценарій розвитку? Чи це у вас наслідок від совка у вигляді звички налякати себе найдужче і плакатися з приводу і без, аби потім чесно сказати "Я думав/-ла все буде гірше"? Як там? "Я дивлюся на життя без рожевих окулярів!"

Суспільство налякане. Це очевидно. Суспільство точно не так собі уявляло цей рік. Не у вигляді світла по годинах, повітряних тривог і ракетних ударів. Не у вигляді безробіття і зменшення можливостей заробити, бо виробництва також потерпають без світла. І вже точно чимала частка суспільства не уявляла, що війна прийде персонально до них. Що під мобілізацію підуть син, брат, чоловік.

Я розумію, дуже привабливо писати "Вірю в ЗСУ", коли на фронті я, а ви по інший бік екрану. Відчуття, що конкретно твоя рідна людина зараз серед пустих висоток Вугледару під російськими обстрілами, віру в ЗСУ примушує сильно переосмислити. Чого я тільки не почув в останні дні. І що жінка в якої син на війні - погана мати, бо відпустила. І що розумний чоловік думати мусить в першу чергу про себе, а не про абстрактну батьківщину.

Все як з перебуванням в опозиції, раптом побачив хто є хто навколо мене. Повістка з військкомату в багатьох людях відкрила багато лайна...

А як співали! Як з себе патріотів корчили!

Але суспільство боїться навіть не цього. Іншого.

Суспільство боїться невідомості. Я дуже гарно знаю це відчуття по бізнесу. Коли ти працюєш. І вже досяг перших успіхів. Але за першими успіхами приходять знову неудачі. Як і раніше. І в голову лізуть осоружні думки - може все даремно? Може я помилився? Може той успіх був випадковим, і треба кидати все поки не пізно? Знайомо?

Все так. Ми завмерли зараз у становищі коли минуле уже страшне, а майбутнє взагалі невідоме. Нам розповідають що Росія збирає от просто зграю, аби масою продавити наш фронт. А ми ж знаємо що зграю русскіх то страшно, кожен радянський фільм на м про те казав.

Нам розповідають що русские готують атаку по нас, знову з кількох напрямків. І в нашій уяві постає дежа вю - знову те саме що рік тому. За останні кілька місяців серед українців сталося повноцінне побєдобєсіє. Ми так увірували що перемога близька, що ледь не кинулися цькувати генерала Залужного коли той сказав нам гірку правду.

Ми бачимо все це. І нам страшно. Бо ми не знаємо що буде попереду. Бо життя - не кіносеріал від Зеленського, де обов'язково у фіналі буде хеппі-енд, бо інакше Зеленський грошей не заробить. У житті буває різне.

Життя - двобій на рингу за гамбургским рахунком де от просто перемагає сильніший. Така цинічна і безжальна логіка життя. Давайте будемо чесні, чимало наших громадян тяжіє до Заходу саме для того, аби уникнути боротьби. Аби мати право волати "Нам винні". Аби сховатися за парасольку НАТО і дивуватися - чому це вони за нас не хочуть ладнати наші проблеми?

От це - правда. Суспільство налякане. Суспільство налякане тому що гра іде дуже по-дорослому і вимагає від нас бути дорослими. Дорослими, як дорослим має бути підприємець який розкручує нову справу і якого гноблять водночас і зарозумілі замовники і конкуренти. А треба вижити. І перемогти.

Що з цим усім робити? Вірити. Просто вірити. В себе, у товаришів, у перемогу. У свою країну. Чути скиглення нитиків і брехню ворогів - і вірити. Попри все. Просто тому що виходу іншого нема. Або зімнуть, або ні. Або доведемо своє право на існування як нація, або ні.

Треба вірити і робити. Кожному свою маленьку роботу. Кожному - що треба. Тоді переможемо.

© Дмитро "Калинчук" Вовнянко