Резники всех стран, объединяйтесь!

Скажу чесно, почуття протирічиві. З одного боку звик, певно, до всього. І до обстрілів, і до недосипу, і до перманентного горлання сержанта. З іншого боку, щодня ловлю себе на думці, як мені насточортіла війна. Як я хочу писати книжки та статті, а не лазити з автоматом по багнюці.

З одного боку форму зимову наразі так і не видали. З іншого, я й сам не голий, годують гарно і в побутовому в мене все нормально. Бачив набагато гірше.

Багато чого бісить. Бісять постійні проблеми з транспортом та необхідність скидатися на ремонти. Бісять особи з тилу, які заходяться просторікувати хто правильний патріот, а хто ні. Бісить коли командир дає наказ іти і робити, коли ти вже з ніг валишся.

Але з іншого боку, буває підкотить під горлянку лють, коли прочитаєш про горе які принесли окупанти жінці або дитині. Кипиш весь. І раптом сам себе ловиш на думці: "Агов, чувак! Ти чого? Твій автомат - оно, БК - там, броник і каска - ось, а на бойовий тобі за кілька годин. Хочеш мститися - мстися, маєш для того всі можливості". І стає легше на душі.

Півроку у ЗСУ за плечима. А скільки ще? Не відаю. Точно не менше півроку. Будемо реалістами - добряче більше півроку. Але це треба буде зробити.

Бо саме зараз нашій країні як ніколи загрожує небезпека. Бо саме зараз Україну реально треба захищати. Бо без перебільшення воюємо ми за право лишилися собою. Вільними людьми вільного світу, а не потворами одурманеними "рускім міром" і "третім Римом", для який єдина сутність існування це війна.

Наші предки за Україну воювали десятиріччями, в т ч коли війна перетвортлася на акт відчаю. В т ч у повстанських криївках. Що таке порівняно з цим півроку у ЗСУ?

© Дмитро "Калинчук" Вовнянко