Резники всех стран, объединяйтесь!

Чергова відвойована в московитів посадка відстанню з кілометр. Окопчики вздовж неї, в кожному по кілька піхотинців. На всю ту посадку в нас лиш одне місце де спрацювати. Сильно вздовж посадки не пошастаєш, бо орки їх дуже мінують. При штурмі конкретно цієї, кілька з них в паніці підірвались на своїй розтяжці, тому можливості рухатись обмежені. Часу чекати інженерів буває небагато, бо вже за кілька днів ми просуваємось на наступну посадку. Тож ми заходимо в один із вже існуючих окопів. В силу наших задач, ми більш мобільні, аніж піхотинці. Наша задача рухатись, їх задача тримати ці окопи і посадку. Якщо вони підуть, то, зрозуміло, ворог повернеться та займе її, а покладені життя наших побратимів будуть марними. То ж, не можна лишати.
При одному з невдалих наших штурмів, московитська арта гатила по нам годин з десять. Не даючи можливості нашим штурмовикам просунутись далі.
В нас два окопа було 15 метрів поруч між собою. Мій напарник з двома піхотинцями, я з двома снайперами. Пристріляно біля нас було вже критично. Просиділи так оті десять годин. Прильоти різнились по пару хвилин в часі між ними. Коли точності ворог добився, що нам вже земля сипеться зверху, прийняли рішення відкотитись на сотню метрів, поки арта стихне, потім повернутись. Відкотились ми з напарником, а вже за 5 хвилин нас наздогнали ті два снайпери, бо наступним же прильотом знесло дах їх бліндажа. А ті два піхотинця лишились на місці. Десь за годину одному відірвало руку, інший отримав важку контузію. Їх евакуювали...
Сидіти годинами. От просто сидіти, а тебе гасить арта. І ти граєшся з фортуною в гру "прилетить-не прилетить". І ніяк на це не вплинеш. Просто чекаєш, чим закінчиться цього разу... Арта тим часом намагається грохнуть, вцілить конкретно в тебе Василя Васильовича. Простого мобілізованого работягу. Який за все життя пахав поле і нічим геройським не відзначився.
... коли ми зайшли до них в окоп, то перед нами були сірі обличчя і перелякані очі, похмурі, без бажання розмовляти, бо перед нами звідти винесли двохсотого. І ті піхотинці, не дивлячись на власний страх, на втрату побратима, тримають позиції. І так по всій лінії фронту. Переходити з окопів в окопи і терпіти одне й теж випробування місяцями "прилетить-не прилетить". Вести спостереження, бути вогневим прикриттям, жити в тій землі, дихати нею, спати в ній. Це ти-та-нічна праця. Надлюдська.
Сподіваюсь, що ті хлопці одужають. Ви сила і біблійне терпіння нашої нації, її готовність триматись, що б не сталось.
Доки є Ви, готові так стояти за Україну, рівно доти вона й існуватиме. Шана вам, брати наші. Безмежна шана.

Маруся Звіробій