Резники всех стран, объединяйтесь!

Сенат США провалив процедурне голосування за виділення допомоги Україні, Ізраїлю та Тайваню. Джо Байден назвав вимоги республіканців «політичним шантажем»

5 грудня президент України Володимир Зеленський терміново скасував свій виступ перед учасниками закритого брифінгу у Сенаті США, присвяченого обговоренню компромісів щодо допомоги Україні. Справжні причини цього так і залишилися незʼясованими, однак цілком очевидно, що український президент не став учасником брифінгу, на якому не вимальовувалося навіть натяку на компроміс між двома фракціями Конгресу.

Через недовгий час після скасування виступу українського президента республіканські сенатори стали залишати брифінг ще до його закінчення. Очевидно, що на Зеленського навряд би чекав успіх у такій скандальній атмосфері.

Наступного дня президент Сполучених Штатів Джозеф Байден звернувся до конгресменів із словами критики у звʼязку із їхньою неготовністю схвалити допомогу Україні. Глава Білого дому назвав поведінку своїх опонентів приголомшливою, однак дав зрозуміти, що не готовий заради цієї допомоги виконати всі вимоги республіканців щодо контролю над мексиканським кордоном.

Фактично відбулося саме те, про що попереджали українців ще на початку 2023 року: передвиборчий період значно ускладнить виділення допомоги Україні. Очевидно, у Києві сподівалися, що рішення про допомогу на наступний 2024 рік все ж таки буде ухвалено ще до початку цього періоду. Однак несподівана відставка Кевіна Маккарті з посади спікера палати представників, довга «спікеріада» й обрання новим спікером прихильника експрезидента Дональда Трампа Майкла Джонсона прискорили розвиток подій. Америка вже у передвиборчому періоді. І якщо подивитись на ситуацію з американської точки зору, ми побачимо, що розвиток подій вигідний обом таборам. Республіканці хотіли б змусити президента Байдена виконати всі їхні вимоги й повернутися до політики часів Трампа. А демократи не проти того, щоб республіканці виглядали «поганими хлопцями», які не бажають допомогти Україні, а ще й Ізраїлю. Й на тлі цієї обопільної зацікавленості у конфронтації залишається тільки сподіватися на здоровий глузд американського істеблішменту й розуміння, що відмова від допомоги Україні посилить Росію й створить проблеми вже для самих Сполучених Штатів.

Разом із цим важко не констатувати, що Володимир Путін мав рацію, коли робив ставку не стільки на війну, яку він не може виграти, скільки на демократію, якій він не може програти. Тільки на чужу демократію, а не на свою.

Президентські вибори в самій Росії відбудуться за затвердженим сценарієм й знову продемонструють монополію Путіна — як би там хто й не голосував. А от президентські вибори в США ще за рік до їхнього початку вже створюють серйозну політичну кризу й блокують нормальну роботу інституцій. Та хіба тільки вибори в Америці?

Ситуація із блокадою кордону України і Польщі стала, за великим рахунком, «відрижкою» недавніх парламентських виборів й продемонструвала бажання опонентів переможців цих виборів створити серйозні проблеми для майбутнього уряду й зафіксувати труднощі у стосунках з Україною. А от блокада кордону України й Словаччини навпаки — результат перемоги на виборах нового старого премʼєр-міністра Роберта Фіцо, який вже говорить про необхідність нормалізації взаємин із Москвою. І це тільки початок політичного сезону в Європі.

Навіть сьогодні ми не можемо відповісти на питання, чи вдасться переконати скептиків — насамперед угорського премʼєра Віктора Орбана — й чи отримає Україна допомогу Євросоюзу. А може так статися, що з новими виборами у європейських країнах таких скептиків побільшає.

Демократія з її плинністю і мінливістю на те й демократія, що їй важко довго протистояти диктатурі з її швидкими оперативними рішеннями — тим більше, коли мова йде про конфлікт, в якому ти воюєш чужими руками. Саме тому головні принципові рішення щодо гарантій безпеки Україні, локалізації війни і посилення економічного тиску на Москву мали бути ухвалені саме 2023 року, бо у 2024 році ухвалити такі рішення — якщо взагалі для цього є бажання — буде ще важче. Й тоді ми остаточно можемо опинитися у водах довгої війни без перспективи завершення.

На тлі такої небезпеки не може не дивувати, що український політикум й досі занепокоєний віртуальними проблемами. Для того, щоб між президентом України та головнокомандуючим ЗСУ міг бути конфлікт, потрібна наявність озброєної армії, здатної боротися з ворогом. Для того, щоб замислюватися про свої рейтинги й електоральні перспективи, потрібно, щоб залишилася держава, в очільники якої ти збираєшся балотуватися. А якщо не буде держави та армії, про що тоді полеміка?

Тому я із широко відкритими очима стежу за тим, як одна з депутаток від правлячої в Україні формації пропонує подумати над кандидатурами у нові головнокомандуючі ЗСУ. Чи за тим, як колишнього президента країни не випускають у поїздку до Вашингтона, щоб «розчистити місце» для успішного візиту спікера парламенту чи голови офісу президента — втім, криза у Конгресі зводить бажаний успіх нанівець.

Ця інфантильна гра у політику у воюючій країні свідчить, що висновки з фіаско 24 лютого минулого року, коли держава і суспільство демонстративно не готувалися до великої війни й отримали весь цей жах, так і не зроблені. Що дитяча відсутність відчуття небезпеки як була нашою головною рисою, так нею й залишилася. Й що для багатьох в Україні, навіть для тих, хто ухвалює рішення, все вже закінчилося й можна вже подумати про нового, менш популярного у народу головнокомандуючого або ж про те, як виглядатимуть чиїсь електоральні шанси.

Що ж, мені залишається тільки констатувати: ні, нічого ще не закінчилося й не закінчиться. От зараз, на тлі проблем на Заході й зменшення уваги до української війни, все тільки й починається.

Віталій Портников