Резники всех стран, объединяйтесь!

Ворог намагається знайти слабину в наших душах. На майданчиках різної міри проросійської спекулюють на темі «хто б не виграв у цій війні, програв український народ». Бо саме йому випало найбільше страждань. В приватному з’явилися давно забуті знайомці з тим самим питанням: «Ну от за що ти воюєш?! Що ти отримаєш в підсумку?» Ну й далі за переліком, про те як українці гинуть, страждають, сидять без світла і води, а «в СССР всі дружили».

Про СССР сказано і без мене. Краще я напишу за що я воюю. От що мене, публічну особу з певним становищем, примусило покинути моє комфортне існування і вже восьмий місяць на фронті лазити по пилюці та багнюці? За що я воюю?

Ну, по-перше, банально за те аби жити. Каюся, був момент коли я сам думав, що мирній особі можна пересидіти війну у селі чи невеликому містечку. Буча і Бородянка на цих думках поставили крапку. Убитий окупантами в Ізюмі дитячий письменник Володимир Вакуленко підтвердив остаточно. З ними нам не вижити. Терор і новий Голодомор в разі нашого програшу буде справою часу. Поки в моїх руках автомат, іти на заклання я не збираюся.

По-друге, я воюю аби лишитися собою. Я українець. Я щирий прибічник Незалежності України. Для мене герої гетьмани Сагайдачний і Мазепа, полковник Болбочан, гетьман Скоропадський, генерал Шухевич. Я хочу говорити і писати українською. Я хочу аби Україна створювала власний конкурентний культурний продукт. Я точно знаю, в будь-якому форматі спільної держави зі столицею у Москві, мені доведеться або порусачитися, або задовольнятися роллю «молодшого брата», без будь-яких перспектив у кар’єрі і в бізнесі. Перспектива життя в Україні комфортній для українців мене приваблює в рази більше.

По-третє, я дуже гарно знаю в якому чорному тілі в Росії тримають підприємців і мені не подобається така перспектива. Я вірю в силу буржуазії, класу який створив сучасний Захід. Я представник середнього класу і цим пишаюся. Підприємництво це свобода, це стан коли ти сам собі хазяїн і сам будуєш своє майбутнє. Мені подобаються далеко не всі умови в яких працює український бізнес, але я хочу аби бізнесу давали більше свободи і прав, а не заганяли під підбор мента чи ФСБшника, як це зроблено у Росії.

По-четверте, мені глибоко огидне побідобісно-гундяївське мракобісся, в яке Росія занурюється ще дужче. Мені моторошно від інформаційного слизу, штибу «перевірка віри – піди переріж народ». Мені моторошно коли дітей учать не мислити і складати програми (наприклад) а збирати автомат. Коли замість уміти дискутувати, відстоювати свої інтереси і домовлятися дітей навчають ходити строєм та служити культу загиблих за примару дохлої імперії. Я хочу бачити навколо суспільство ситих веселих людей, які гарно працюють і гарно відпочивають. Які думають не про примарну «велич», а про створення зони комфорту навколо себе. Крок за кроком – так стане комфортною вся Україна.

Нарешті, по-п’яте. Я категорично не хочу жити в країні де «одна партія – один фюрер», як це по факту в Росії. Я солдат української армії, але я прибічник Петра Порошенка. Мені не заважає це захищати Україну разом з прибічниками Юлії Тимошенко, Володимира Зеленського, Олега Тягнибока тощо. І це чудово. Я хочу жити в країні де влада – не божество. Я хочу жити в країні де наявність опозиції – норма. Я хочу жити в країні де нормально бути прибічником опозиції навіть під час війни. Де противники чинної влади не сприймаються ворогами України. Влади приходять і уходять, а Україна вічна. Не буває влади ідеальної, тому опозиція має контролювати владу. Так має бути.

Я хочу жити в Україні демократичній. Вільній. Комфортній. Такій що дбає про українців. Про українську культуру.

Що з цього переліку нам несуть окупанти? Нічого. Вони несуть нам лише смерть. Смерть вони і знайдуть.

А ми воюємо за життя.

© Дмитро "Калинчук" Вовнянко