Резники всех стран, объединяйтесь!

Черговий дуже сильний текст Бориса Джонсона. Він називається «Чому ми не даємо Україні те, що їй потрібно?» і вийде у свіжому випуску The Spectator.

Він написаний за мотивами нещодавнього візиту колишнього прем’єра в Україну і великою мірою присвячений його розповіді про українських ветеранів, з якими він зустрівся в одному з реабілітаційних центрів. Але звичайно Джонсон не міг обійти питання зброї, геополітики та висунути справедливі претензії Заходу.
Нижче деякі цитати щ цього тексту.

«Минуло 19 місяців відтоді, як Путін прорахувався і розв’язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів закінчення Другої світової війни. Він безпосередньо стоїть за вбивством або пораненням 300 000 росіян і, можливо, приблизно вдвічі менше українців. Ти стоїш в тих лікарняних палатах і відчуваєш жах від болю, лють від того, що стільки людей досі спускають у м’ясорубку – і все через его і дурість однієї людини, Молоха Кремля.

Ні на мить не вірте, що цих українських солдатів або ширше - населення України – можна якось переконати скласти зброю чи укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим бажанням і не зупиняться, бо ми так кажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилитися перед терором і хочуть, щоб їхня країна була вільною.

Вони вважають ідею переговорів смішною. Протягом останніх кількох днів я робив усе можливе, щоб вивчити цю ідею і ставлення до неї, але я не помітив жодного ослаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як можна обміняти землю на мир, і не розуміють, як можна повірити хоч одному слову Путіна. Євген Пригожин думав, що домовився з Путіним – але щось пішло не так.

Є лише одна річ, яку вони хочуть від нас і це зброя, завдяки якій вони закінчать роботу, і тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо зволікати. Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі і пояснювати затримку? Протягом усієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна, і зараз ми продовжуємо робимо те саме
…

Усе, що нам потрібно, це стратегічне терпіння та набагато швидше реагувати в питанні надання військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми повинні це визнати. Приблизно рік тому ми хвилювалися, що якщо ми надамо українцям танки та бронемашини така підтримка може «спровокувати» Росію. Тепер безпілотники стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як кажуть, паркують свою броню та йдуть.

Українцям потрібні переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК), щоб збивати російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захистити себе від нападу з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищити російські позиції. Хаймарси були цінними, але і росіяни демонструють ефективність у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACM, ракетних систем великої дальності, які досі не надаються США, і їм потрібно більше ракетних систем, таких як британська Storm Shadow, зброї, яка виявилася надзвичайно цінною.

Від Великої Британії українці чекають на допомогу гаубицями, Storm Shadow, протиповітряною обороною, і потребують якомога більше допомоги, яку ми можемо надати щодо технологій безпілотників.

Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 балістичних систем, таких як ATACM, а в США їх є тисячі. Навіщо «тримати їх на льоду»? Якій іншій меті вони могли б служити, щоб краще гарантувати довгострокову безпеку Заходу, включаючи Сполучені Штати?
…
Я запитував це раніше, і я запитую це знову: чого в біса ми чекаємо?»

Валерій Калниш